Албанія після комунізму: від протестів до НАТО та незалежності Косова

Історія Албанії після комунізму починається в грудні 1990 року: тоді студентські протести змусили владу дозволити інші партії. Перехід до демократії й ринкової економіки виявився важким, а 1997 року країну охопила криза. Згодом Албанія взяла курс на Захід: у 2009 році вступила до НАТО, у 2014-му отримала статус кандидата в ЄС. Тим часом Косово пройшло шлях від скасування автономії до незалежності, проголошеної 17 лютого 2008 року.

Це восьмий і завершальний розділ нашого путівника з історії Албанії: від 1990 року до наших днів.

Падіння комуністичного режиму (1990–1991)

Однопартійний режим упав за кілька місяців. 8 грудня 1990 року мешканці Студентського містечка в Тирані вийшли на протест і вимагали політичного плюралізму. Уже 11 грудня партія дозволила створювати інші партії, а 12 грудня з'явилася перша опозиційна, Демократична.

Влада намагалася втримати ситуацію за допомогою реформ. Улітку 1990 року Раміз Алія усунув частину старих керівників і видав паспорти тим, хто шукав притулку в посольствах. Він також пообіцяв переглянути конституційний устрій, але це не допомогло.

Узимку події пришвидшилися. У лютому 1991 року студенти й викладачі оголосили голодування: вони вимагали прибрати ім'я диктатора з назви Тиранського університету. Алія погодився на ці вимоги, зняв прем'єр-міністра Аділя Чарчані й призначив Фатоса Нано. 20 лютого 1991 року протестувальники знесли статую Енвера Ходжі на площі Скандербега в Тирані.

Перші вибори

31 березня 1991 року відбулися перші багатопартійні вибори. Партія праці здобула 169 місць зі 250, Демократична партія — 75. У квітні закон про основні конституційні положення закріпив назву держави — Республіка Албанія, а 30 квітня президентом обрали Раміза Алію.

Проте країна й далі вирувала. Після загального страйку уряд Фатоса Нано 4 червня 1991 року пішов у відставку, і було сформовано «Уряд стабільності» на чолі з Іллі Буфі. 13 червня Албанську партію праці розпустили й перетворили на Соціалістичну партію Албанії.

Албанія після комунізму: перехід до ринку (1992–1996)

Вибори 22 березня 1992 року виграли демократи: 92 місця зі 140 проти 38 у соціалістів. Прем'єр-міністром став Александер Мексі. Раміз Алія 3 квітня пішов у відставку, і 9 квітня парламент обрав президентом Салі Берішу.

Новий уряд поглибив ринкові реформи: лібералізував ціни, приватизував житло й дрібні підприємства. Поділ сільськогосподарських земель почався ще згідно із законом «Про землю» від липня 1991 року. Одразу після падіння комунізму країна отримувала екстрену допомогу, переважно від Італії, у межах операції «Пелікан». Інтеграція із Заходом почалася 1991 року з угод із МВФ, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку.

Політичне життя залишалося напруженим. 6 листопада 1994 року проєкт конституції відхилили на референдумі. Вибори 26 травня 1996 року супроводжувалися порушеннями, тож опозиція оскаржила їхні результати й бойкотувала парламент.

Криза 1997 року

У 1997 році Албанія опинилася на межі громадянської війни. Приводом став крах фінансових пірамід, у які вклали гроші дуже багато родин. Порядок вдалося відновити завдяки компромісу між партіями та міжнародній місії «Альба» під керівництвом Італії.

Перші протести спалахнули в січні 1997 року на півдні країни, і Влера стала одним із головних осередків заворушень. 9 березня за посередництва ОБСЄ партії домовилися створити коаліційний Уряд національного примирення на чолі з Башкимом Фіно й призначити дострокові вибори.

З квітня по серпень у країні тривала операція «Альба». Багатонаціональні сили чисельністю близько 7 000 військових діяли під керівництвом Італії за мандатом ООН (резолюція 1101). На дострокових виборах 29 червня 1997 року соціалісти здобули близько двох третин місць у парламенті, а референдум, що відбувся того ж дня, відхилив відновлення монархії.

Конституція 1998 року і зміна влади

22 листопада 1998 року на референдумі схвалили чинну конституцію, а 28 листопада її проголосили. Албанія стала парламентською республікою: однопалатний парламент зі 140 депутатів обирають на 4 роки, а президента обирає парламент на 5 років.

У вересні 1998 року вбили депутата-демократа Азема Хайдарі, і ситуація ще більше загострилася. Надалі влада змінювалася вже через вибори. У 2001 році соціалісти отримали другий мандат, у 2005-му до влади повернулися демократи, а у 2013-му — знову соціалісти.

Шлях до НАТО і Євросоюзу

Головною метою зовнішньої політики демократичної Албанії стала євроатлантична інтеграція. Від перших угод 1991 року країна дійшла до членства в НАТО у 2009 році й статусу кандидата в ЄС у 2014-му.

Реформи, потрібні для запрошення до НАТО, пришвидшилися після візиту президента США Джорджа Буша-молодшого в червні 2007 року. До альянсу Албанію прийняли в рік його 60-річчя. На шляху до ЄС ключовою стала судова реформа 2016 року. У листопаді 2016 року Єврокомісія рекомендувала розпочати переговори за умови прогресу в перевірці суддів (так званому веттингу). Нині Албанія веде переговори про вступ до Євросоюзу.

Косово: від автономії до незалежності

Після скасування автономії 1989 року албанці Косова пройшли шлях від мирного опору й паралельної держави через війну 1998–1999 років до управління ООН. Завершився цей шлях проголошенням незалежності 17 лютого 2008 року.

Мирний опір 1990-х

2 липня 1990 року делегати Скупщини Косова ухвалили Конституційну декларацію, яка визначала Косово як рівноправну одиницю Югославії. 7 вересня на таємному засіданні в Качаніку вони ухвалили Конституцію Косова й проголосили його республікою. У вересні 1991 року відбувся референдум про незалежність, якого Сербія та Югославія не визнали. На паралельних виборах у травні 1992 року президентом Республіки Косово обрали Ібрагіма Ругову.

Під проводом Ругови косовські албанці дотримувалися мирного пасивного опору. Вони створили паралельні нелегальні інституції, зокрема систему освіти албанською мовою. Їх фінансував уряд в еміграції на чолі з Бужаром Букоші за рахунок внесків емігрантів. Єдина угода Ругови з Мілошевичем, про албанську освіту, укладена у вересні 1996 року, так і залишилася на папері.

Війна 1998–1999 років

Косовська війна почалася в лютому 1998 року, і в ній брала участь Армія визволення Косова (АВК, UÇK). 7 березня 1998 року під час атаки сербських сил на Преказ загинув один із засновників АВК Адем Яшарі разом із більшістю своєї родини. На початку 1999 року сербські сили вчинили масові вбивства мирних жителів, зокрема в Рачаку та Ругові, і це підштовхнуло світ до втручання.

На конференції в Рамбуйє в березні 1999 року албанська сторона прийняла запропоновану угоду, а югославська її відхилила. З 24 березня по 10 червня 1999 року, упродовж 78 днів, НАТО завдавало ударів по сербських військових об'єктах. За час війни понад 10 тисяч албанців загинули або зникли безвісти, а понад 850 тисяч стали біженцями.

Управління ООН і незалежність

Згідно з Кумановською угодою від 9 червня 1999 року сербські сили залишили Косово. 10 червня резолюція РБ ООН 1244 заснувала місію ЮНМІК, а 12 червня до Косова ввійшли війська НАТО — KFOR. 4 березня 2002 року Ібрагіма Ругову обрали президентом у межах тимчасових інституцій під управлінням ООН.

17 лютого 2008 року Скупщина Косова проголосила незалежність: «за» проголосували 109 депутатів зі 120. Рішення ґрунтувалося на плані спецпосланця ООН Мартті Ахтісаарі. Президентом тоді був Фатмір Сейдіу, прем'єр-міністром — Хашим Тачі. Конституція Республіки Косово набула чинності 15 червня 2008 року. 22 липня 2010 року Міжнародний суд ООН у консультативному висновку зазначив, що проголошення незалежності не порушило міжнародного права (10 голосів проти 4).

Назад: Комуністична Албанія.