Історія Албанії: головні періоди та дати від іллірійців до наших днів

Історія Албанії охоплює майже три тисячі років. Її шлях пролягає від іллірійських племен і античних колоній на Адріатиці через середньовічну Арбері, чотири з половиною століття османського правління та національне відродження до незалежності 1912 року. Далі були монархія, війна, комунізм і демократична держава, що є членом НАТО та кандидатом на вступ до Євросоюзу.

Нижче подано стислий путівник усіма періодами. Кожному з них присвячено окремий докладний розділ: читайте поспіль або переходьте одразу до потрібного.

Лінія часу: головні дати історії Албанії

Щоб швидко зорієнтуватися, запам'ятайте ці віхи. Майже кожна тема албанської історії прив'язана до однієї з них.

Іллірійці та античність

У давнину албанські землі населяли іллірійці, індоєвропейські племена заходу Балкан. Албанська історична наука вважає їх предками албанців. Це питання обговорюють досі, проте саме іллірійська доба є підґрунтям усієї національної історії.

На території сучасної Албанії жили різні іллірійські племена. Тавлантії населяли околиці Епідамна, ардиї мешкали біля Шкодера, а дардани займали землі сучасного Косова. У VII–VI століттях до нашої ери на узбережжі виникли грецькі колонії: Епідамн, пізніше Діррахій (нинішній Дуррес), та Аполлонія неподалік від Фієра. Вони торгували з іллірійцями й стали для регіону воротами до Середземномор'я.

Перше Іллірійське царство склалося наприкінці V століття до нашої ери. Найвідомішого з його царів, Бардиліса, у 358 році до н. е. розбив Філіпп II Македонський. Пізніше, у III столітті, посилилося царство ардиїв. Після смерті царя Агрона у 231 році до н. е. владу перейняла його вдова, цариця Тевта. Її конфлікт із Римом призвів до першої іллірійсько-римської війни 229–228 років до н. е. Південніше, в Епірі, правив Пірр. Саме його перемоги над римлянами, що дорого йому коштували, дали світові вислів «Піррова перемога».

Останнім іллірійським царем був Гентій, чия столиця була в Шкодері. У 168 році до н. е. римляни його розбили, і землі іллірійців увійшли до складу Римської держави. Через Діррахій пролягла Егнатієва дорога, головна римська магістраль на Балканах. Вона з'єднала Адріатику з Македонією та Фракією.

Докладно про іллірійські племена, царів і війни з Римом читайте в розділі Іллірійці та антична Албанія.

Середньовічна Арбері

Після поділу Римської імперії у 395 році албанські землі відійшли до Східної Римської імперії, тобто Візантії. У Середньовіччі місцевих жителів почали називати арберами, а країну — Арбері. Від цього кореня походять і нинішні назви албанців в Італії та Греції: арбереші й арваніти.

У VI–VII століттях на Балкани прийшли слов'яни, і албанські землі надовго стали прикордонням між Візантією, Болгарією, Сербією та італійськими державами. У XI столітті візантійські автори вперше згадують албанців як окремий народ. Великий розкол церков 1054 року поділив і ці землі: північ тяжіла до католицького Риму, південь — до православ'я.

Близько 1190 року архонт Прогон заснував князівство Арбер із центром у Круї. Його вважають першою албанською державою Середньовіччя. У 1272 році Карл I Анжуйський проголосив «Королівство Албанія» зі столицею в Дурресі. У XIV столітті, після сербських завоювань, влада перейшла до місцевих родів: Топія правили в Дурресі, Балша — у Шкодері, Музака — у Бераті, а Кастріоті — між Мати та Дібрю.

Як серйозна сила османи вперше з'явилися в регіоні після битви при Савре 1385 року, де загинув правитель Балша II. Середньовіччя залишило й пам'ятки культури. Серед них Бератські кодекси, євангелія VI та IX століть, внесені ЮНЕСКО до реєстру «Пам'ять світу». Ще одна пам'ятка, «Формула хрещення» 1462 року, є найдавнішим відомим текстом албанською мовою.

Про князівства й культуру цієї доби читайте в розділі Середньовічна Албанія.

Скандербег та османська доба

Головна постать албанської історії — Георгій Кастріоті на прізвисько Скандербег (Skënderbeu). Двадцять п'ять років він стримував Османську імперію. Для албанців він такий самий символ, як прапор: двоголового орла на червоному полі пов'язують саме з ним.

Георгій був сином володаря Гйона Кастріоті. Ще дитиною він потрапив заручником до двору султана, прийняв іслам і отримав ім'я Іскандер. У листопаді 1443 року, під час битви під Нішем, він залишив османське військо, повернувся додому і 28 листопада зайняв Крую. 2 березня 1444 року в соборі Святого Миколая в Лежі албанські князі створили Лезьку лігу й поставили Скандербега на її чолі. Уже 29 червня 1444 року він здобув першу велику перемогу — при Торвіоллі.

Османи тричі облягали Крую. У 1450 році це зробив сам султан Мурад II, а в 1466 та 1467 роках — Мехмед II, завойовник Константинополя. Фортеця жодного разу не здалася. Скандербег шукав союзників на Заході: 1451 року він уклав Гаетанський договір із Неаполем, а папа Калікст III надав йому титул «Атлет Христа».

Скандербег помер 17 січня 1468 року в Лежі. Без нього опір протримався недовго: Круя впала 1478 року, Шкодер — у 1479-му. Почалося османське правління, що тривало понад чотири століття. Частина албанців прийняла іслам і зробила кар'єру в імперії, інші пішли в гори або емігрували до Італії. У XVIII столітті сильні місцеві династії правили майже незалежно від султана: Бушатлі в Шкодері та Алі-паша Тепелена в Яніні.

Докладно про Скандербега й османський період читайте в розділі Скандербег та османська Албанія.

Відродження і шлях до незалежності

У XIX столітті в албанців почалося національне відродження, Rilindja Kombëtare. Його цілі були прості й водночас важкодосяжні: рідна мова в школі, єдина абетка, визнання албанців окремим народом, а згодом і власна держава.

Османські реформи Танзимату, що почалися 1839 року, поділяли підданих за вірою, а не за національністю. Тому албанці не отримали права на школи рідною мовою. Ідеологами відродження стали письменники й просвітники, насамперед брати Фрашері: Абдюль, Наїм і Самі. Поета Наїма Фрашері вважають національним поетом Албанії.

Переломним став 1878 рік. Сан-Стефанський договір віддавав землі з албанським населенням Сербії, Чорногорії та Болгарії. 10 червня 1878 року в Призрені зібралася Албанська ліга, відома як Призренська. Вона обстоювала ці території і зброєю, і дипломатією, доки 1881 року османи її не придушили. 7 березня 1887 року в Корчі відкрилася перша світська албанська школа Mësonjëtorja, і цей день в Албанії відзначають як День учителя. У листопаді 1908 року конгрес у Монастирі (Бітолі) схвалив латинську абетку Bashkimi («Єдність»), від якої походить нинішня.

У 1910–1912 роках спалахнули повстання проти младотурецького уряду. У жовтні 1912 року почалася Перша Балканська війна, і сусіди рушили на албанські землі. Зволікати далі було неможливо. 28 листопада 1912 року збори у Вльорі на чолі з Ісмаїлом Кемалі проголосили незалежність Албанії. Цей день є головним державним святом країни.

Про Призренську лігу, абетку та 1912 рік читайте в розділі Відродження і незалежність Албанії.

Незалежна Албанія: 1912–1939

Перші десятиліття незалежності минули в боротьбі за саме існування держави. Великі держави вирішували долю країни без неї, сусіди претендували на її землі, а всередині точилася боротьба за владу.

Конференція послів у Лондоні 1913 року визнала Албанію суверенним князівством. Проте більша частина заселених албанцями земель, зокрема Косово, залишилася поза її межами. Правителем призначили німецького князя Вільгельма Віда. Він прибув до Дурреса в березні 1914 року, а вже у вересні виїхав. Під час Першої світової країну окупували армії різних держав.

У січні 1920 року Конгрес у Лушні відкинув плани поділу Албанії, сформував уряд і зробив столицею Тирану. У грудні того самого року Албанію прийняли до Ліги Націй. Політичне життя 1920-х було бурхливим. У червні 1924 року до влади прийшов уряд Фана Нолі, але вже наприкінці грудня Ахмет Зогу повернувся до Тирани.

У січні 1925 року Албанія стала республікою, а Зогу — її президентом. 1 вересня 1928 року країну проголосили королівством, і Зогу прийняв титул «король албанців». Королівська Албанія модернізувалася: з'явилися цивільний кодекс, школи, армія. Водночас країна дедалі більше залежала від італійських позик і впливу.

Докладніше читайте в розділі Албанія у 1912–1939 роках.

Друга світова війна

7 квітня 1939 року фашистська Італія вторглася в Албанію. Король Зогу залишив країну, і Албанія на роки втратила незалежність. Після капітуляції Італії у вересні 1943 року країну окупувала Німеччина.

Рух опору не був єдиним. У вересні 1942 року конференція в Пезі створила Національно-визвольний рух, у якому дедалі більшу вагу мали комуністи. Восени 1942 року виник націоналістичний Balli Kombëtar («Національний фронт»). Спроба об'єднати сили в Мук'є в серпні 1943 року зазнала невдачі, і між рухами почалася громадянська війна.

Одна з найсвітліших сторінок цієї війни — порятунок євреїв. Албанці відмовилися видавати німцям списки єврейських родин, переховували їх і виготовляли для них документи. Наприкінці війни євреїв у країні було більше, ніж до її початку. Таку поведінку пов'язують із besa, албанським кодексом честі, що зобов'язує дотримувати даного слова.

У травні 1944 року Конгрес у Перметі створив тимчасові органи влади. 17 листопада 1944 року визволили Тирану, а до кінця листопада — всю країну. До влади прийшли комуністи на чолі з Енвером Ходжею.

Про війну, окупацію та порятунок євреїв читайте в розділі Албанія в Другій світовій війні.

Комуністична Албанія

З 1944 по 1990 рік Албанією правила комуністична партія, і майже весь цей час її очолював Енвер Ходжа. Країна пройшла шлях від союзу з Югославією до повної ізоляції й стала однією з найзакритіших держав Європи.

11 січня 1946 року проголосили Народну Республіку Албанія. Зовнішня політика складалася з низки союзів і розривів: з Югославією — до 1948 року, з СРСР — до 1961 року, з Китаєм — до 1978 року, а далі країна покладалася лише на себе. Усередині країни провели націоналізацію та колективізацію, ліквідували неписьменність, збудували заводи й електростанції.

Ціна була високою. Опонентів режиму розстрілювали, кидали до в'язниць і трудових таборів, засилали цілими родинами. У 1967 році Албанія оголосила себе першою у світі атеїстичною державою й закрила всі храми та мечеті. Символом доби стали близько 173 тисяч бетонних бункерів, збудованих на випадок вторгнення.

Енвер Ходжа помер 11 квітня 1985 року, і його наступником став Раміз Алія. Наприкінці 1980-х економіка опинилася в глибокій кризі. У липні 1990 року тисячі людей кинулися до іноземних посольств у Тирані, щоб виїхати з країни.

Докладніше читайте в розділі Комуністична Албанія.

Демократія, НАТО і Європа

8 грудня 1990 року мешканці Студентського містечка в Тирані вийшли на протест, і вже 11 грудня влада дозволила політичний плюралізм. Наступного дня з'явилася перша опозиційна партія — Демократична. Країна вирушила довгим шляхом до демократії та ринкової економіки.

У 1991 році відбулися перші багатопартійні вибори, а 20 лютого протестувальники знесли статую Ходжі на площі Скандербега. Перехідний період виявився важким. Його позначили масова еміграція й криза 1997 року, коли обвалилися фінансові піраміди, а країна опинилася на межі громадянської війни. Відновити порядок допомогла міжнародна місія «Альба» під керівництвом Італії.

Далі Албанія взяла курс на Захід. У квітні 2009 року вона стала членом НАТО, тоді ж подала заявку на вступ до Євросоюзу, а в червні 2014 року отримала статус країни-кандидата. 17 лютого 2008 року незалежність проголосило Косово, більшість населення якого становлять албанці.

Докладніше читайте в розділі Демократична Албанія та Косово.