Албанія 1912-1939: від князя Віда до королівства Зогу

Перші 27 років незалежності Албанія боролася за саме своє існування. Ця сторінка присвячена періоду 1912–1939 років. Великі держави призначали країні правителів і креслили її кордони, у Першу світову її зайняли чужі армії, а 1920 року Конгрес у Лушні зібрав державу заново. Далі були боротьба за владу, республіка 1925 року і королівство Зогу, яке впало після італійського вторгнення 7 квітня 1939 року.

Це п'ятий розділ нашого путівника з історії Албанії: від Вльорського уряду до 1939 року.

Албанія 1912–1939 починається з Вльори: уряд і Лондонська конференція

Після проголошення незалежності 4 грудня 1912 року у Вльорі сформували Тимчасовий уряд на чолі з Ісмаїлом Кемалі, а його заступником став Дом Ніколле Качоррі. Проте долю країни вирішували в Лондоні, на Конференції послів великих держав.

Вльорський уряд устиг закласти основи держави. Він ухвалив «Тимчасовий канун цивільної адміністрації» і «Канун про суд присяжних», запровадив новий адміністративний поділ і створив державні суди, відокремлені від релігійних інституцій. Проти уряду виступив Есад-паша Топтані, який заснував у Дурресі власну «Раду старійшин Середньої Албанії». Це один із проявів сепаратизму тих років.

Рішення Конференції послів

Конференцію в Лондоні очолював британський міністр закордонних справ Едвард Грей. Австро-Угорщина та Італія підтримували створення албанської держави, Росія і Франція стояли на боці балканських сусідів, а Велика Британія зберігала нейтралітет.

29 липня 1913 року конференція ухвалила, що Албанія стане автономним, суверенним і спадковим князівством, незалежним від Туреччини та нейтральним під гарантією великих держав. Очолити його мав князь, якого призначать держави, а Міжнародна контрольна комісія на 10 років отримувала контроль над цивільною адміністрацією та фінансами. Комісію створили 15 жовтня 1913 року, її резиденцією стала Вльора.

Ціна визнання виявилася високою:

• Косово відійшло Сербії та Чорногорії.

• За кордоном залишилися албанські міста Тетово, Дібра-е-Мадге (Дебар), Гостивар, Кичево і Струга.

• Більша частина південної Чамерії залишилася за Грецією.

• На півдні кордон охопив Корчу і дійшов до мису Стилос, острів Сазані залишився за Албанією. Остаточно південний кордон визначив Флорентійський протокол у грудні 1913 року.

У січні 1914 року Ісмаїл Кемалі та його уряд подали у відставку (уряд розпустили 22 січня), і влада перейшла до Міжнародної контрольної комісії.

Князь Від: пів року правління

Великі держави обрали князем Албанії німецького принца Вільгельма Віда з дому Від-Нойвід. Він прибув до Дурреса 7 березня 1914 року, зробив місто столицею, а вже 3 вересня 1914 року, приблизно через пів року, залишив країну.

Міжнародна контрольна комісія підготувала для нього Органічний статут, конституцію з 216 статей. Статут мав слабкі місця: він зберігав османські капітуляції, залишав державу під опікою комісії і давав князеві широкі повноваження за слабкого законодавчого органу. Жандармерію організовували голландські офіцери.

Утриматися при владі Віду завадили одразу кілька сил. Есада-пашу Топтані, міністра внутрішніх справ і військового міністра, у травні 1914 року звинуватили в змові та вислали до Італії. На півдні діяли «Священні роти», загони «північноепірського» руху, який підтримувала Греція. 17 травня 1914 року Корфський протокол надав округам Корчі та Гірокастри автономію під албанським суверенітетом. А в Середній Албанії 1914–1915 років спалахнуло селянське повстання Хаджі Камілі, яке прагнуло повернути країну до османського правління.

Албанія в Першій світовій війні

У Першу світову Албанію зайняли армії обох воюючих сторін: Центрального блоку (Австро-Угорщина, Болгарія) і Антанти (Італія, Франція, Греція). Єдиної влади в країні не залишилося, а її поділ обговорювали в таємних договорах.

Наприкінці жовтня 1914 року Італія зайняла острів Сазані, а згодом і Вльору. У квітні 1915 року Антанта, щоб залучити Італію до війни, уклала з нею таємний Лондонський договір. Італія отримувала Вльору і Сазані, частини Албанії обіцяли Сербії, Чорногорії та Греції, а від самої країни мала залишитися урізана держава в Середній Албанії під італійським протекторатом.

З 1916 року Австро-Угорщина окупувала більшу частину півночі та центру країни. 10 грудня 1916 року під французьким управлінням проголосили Автономну Албанську Республіку Корча. У січні 1917 року Австро-Угорщина пообіцяла албанцям у Шкодері автономію після війни, а 3 червня 1917 року Італія проголосила в Гірокастрі «незалежність усієї Албанії» під своїм захистом. До листопада 1918 року Італія контролювала більшу частину країни, а французи тримали Корчу і Шкодер.

Відстояти незалежність допомогла діаспора: федерація «Ватра» у США та громади в Румунії, Болгарії, Туреччині, Швейцарії та Єгипті.

Паризька конференція і Конгрес у Лушні

Після війни Албанії знову загрожував поділ, і в січні 1920 року албанці самі зібрали свою державу. Конгрес у Лушні відкинув плани поділу, сформував нову владу і переніс столицю до Тирани. У грудні того ж року Албанія стала членом Ліги Націй.

У грудні 1918 року Дурреський конгрес сформував уряд Турхана-паші Перметі. Цей уряд представляв Албанію на Паризькій мирній конференції та вимагав відновити незалежність і переглянути кордони 1913 року. Генеральним секретарем делегації був отець Ґерґ Фішта. Однак у липні 1919 року Італія і Греція уклали угоду Тітоні — Венізелоса про поділ Албанії, а в січні 1920 року прем'єри Великої Британії, Франції та Італії погодили план, за яким країну мали розділити між сусідами.

Конгрес у Лушні

Конгрес відбувся в січні 1920 року в будинку Касо Фуги, його головою обрали Акіфа-пашу Ельбасані. Рішення конгресу:

Уряду Дельвіни довелося воювати й усередині країни, з прибічниками Есада-паші. 28 травня 1920 року підписали Капштицький протокол щодо південного кордону біля Корчі, а 17 грудня 1920 року Албанію прийняли до Ліги Націй.

Вльорська війна 1920 року

Влітку 1920 року албанці силою вибили італійців із Вльори. Війна почалася в червні й закінчилася 2 серпня Тиранським протоколом: Італія пішла з Вльори, але залишила за собою острів Сазані.

Одним із головних військових керівників був Кязім Коцулі, основними силами командував Ахмет Лепеніца, а серед загиблих командирів був Селям Мусаї. 13 червня того ж року в Парижі Авні Рустемі вбив Есада-пашу Топтані.

Боротьба за владу: 1921–1924

Остаточне визнання прийшло 9 листопада 1921 року: Конференція послів у Парижі визнала Албанію незалежною державою переважно в кордонах 1913 року, окремо застерігши інтереси Італії. Тим часом усередині країни точилася гостра боротьба за владу.

1921 року на півночі виникла «Мірдитська республіка», сепаратистський рух, підбурюваний ззовні. У грудні 1922 року прем'єр-міністром став Ахмет Зогу. Його противники гуртувалися, зокрема, у товариство «Башкімі», яке 1922 року заснував Авні Рустемі. 23 лютого 1924 року Бекір Валтері стріляв у Зогу на сходах парламенту, але той вижив.

Червнева революція. 20 квітня 1924 року в Тирані смертельно поранили Авні Рустемі. Через два дні він помер, і його вбивство спричинило повстання. 10 червня повстанці увійшли до Тирани, Зогу втік до Югославії, а 16 червня прем'єр-міністром став Фан Нолі. Його уряд оголосив програму реформ із 20 пунктів, але не отримав допомоги від Ліги Націй, а провідні західні держави його не визнали. 24 грудня 1924 року, на Святвечір, Зогу повернувся із силами, які підтримувала Югославія, і взяв Тирану. Нолі втік до Італії.

Республіка: 1925–1928

У січні 1925 року Албанію проголосили республікою, а 31 січня Ахмета Зогу обрали президентом на 7 років. Формально республіка була парламентською, але фактично президентською: президент очолював і уряд, а його вето не підлягало оскарженню.

Парламент складався з двох палат: Сенату і Палати депутатів. Навесні 1925 року вибори виграв уряд, тоді як головні лідери опозиції перебували в еміграції. В економіці держава дотримувалася «політики відчинених дверей», проте перевагу мав італійський капітал: йому надавали концесії на надра і ліси. 1925 року створили Національний банк Албанії, переважно на італійські гроші, а товариство SVEA надало позику в 50 млн золотих франків. 27 листопада 1926 року з Італією підписали Перший Тиранський пакт, а в листопаді 1927 року Другий, тобто оборонний союз.

Королівство Зогу: 1928–1939

1 вересня 1928 року Албанію проголосили королівством, а Зогу прийняв титул Зогу I, «король албанців». Основний статут визначив країну як «демократичне, парламентське і спадкове королівство», де король є главою держави і верховним головнокомандувачем. Сенат скасували, і парламент став однопалатним.

За королівства провели важливі реформи. Новий цивільний кодекс за швейцарським зразком замінив шаріат, тобто ісламське право; кодекс 1929 року запровадив цивільний шлюб і право на розлучення. У жовтні 1928 року з'явилася державна організація «Албанська жінка» на чолі з принцесою Сеніє Зогу. У 1930-ті роки режим вів кампанію проти паранджі та чадри, а законодавчу заборону закривати обличчя пов'язують із 1937 роком. Становище жінки того часу описав Хакі Стермиллі в романі «Якби я був юнаком». Ще раніше за права албанок виступали сестри Севасті та Парашкеві Кіріазі.

Криза і відносини з Італією. Світова криза вдарила по Албанії в 1929–1935 роках. Уряд узяв позику в Італії, скоротив державний апарат, знизив мита й ухвалив закон про аграрну реформу. 1931 року Зогу відмовився продовжити Перший Тиранський пакт, і почалася «албансько-італійська криза». Албанія взяла участь у балканських конференціях, але згодом знову пішла на угоди з Італією.

Опозиція

Проти Зогу діяли й емігранти, і підпілля:

• КОНАРЕ: Національний революційний комітет на чолі з Фаном Нолі, що вимагав демократичної республіки, аграрної реформи та етнічної Албанії.

• «Національна єдність»: еміграційна організація правого спрямування, яка виступала за республіку західного зразка.

• 20 лютого 1931 року у Відні, де Зогу лікувався, двоє членів товариства «Башкімі» вчинили на нього замах; загинув його ад'ютант.

• У серпні 1935 року спалахнуло Фієрське повстання; його придушили за кілька годин, заарештувавши 242 людини. Був також Дельвінський рух.

• Перші комуністичні групи діяли в підпіллі, передусім у Шкодері та Корчі. У Корчі у вересні 1933 року створили робітниче товариство «Пуна», ще одне з'явилося в Кучові 1935 року, а 1936 року в Корчі силою придушили масову «хлібну демонстрацію».

Після повстання 1935 року сформували ліберальніший уряд Мехді Фрашері (1935–1936), відомий як уряд «молодих». У квітні 1939 року фашистська Італія висунула Зогу ультимативні вимоги, які брутально порушували суверенітет країни, і король їх відкинув. Що було далі, розповідаємо в наступному розділі.

Албанці за межами держави

Після 1913 року багато албанців опинилися за кордонами Албанії: у Косові, Македонії та Чамерії. Там їх чекали колонізація, конфіскація землі та заборона рідної мови, і вони відповіли збройним і політичним опором.

1918 року в Шкодері постав комітет «Національна оборона Косова» на чолі з Хасаном Приштиною, Байрамом Цуррі та Ходжею Кадрі Приштиною. Проти сербської окупації виступали учасники Дібрського повстання, качацького руху та організації «Джеміет» у Македонії. У Дрениці качаків очолював Азем Бейта (Галіца), який загинув у бою 1924 року; поруч із ним командувала його дружина Шоте Галіца.

Королівство Югославія заселяло Косово сербськими та чорногорськими колоністами і проводило аграрну реформу, яка підштовхувала албанців до еміграції, переважно до Туреччини. У тих, хто не мав югославських документів на власність, землю масово конфіскували, а албанських шкіл, газет і бібліотек не існувало. 7 березня 1937 року в Белграді Васо Чубрилович представив меморандум «Виселення албанців». Опір продовжували албанські депутати югославського парламенту і «Косовський комітет» в еміграції.

У Чамерії грецька влада запровадила військово-поліцейський режим, і під приводом вилучення зброї сотні албанців вислали на острови Егейського моря. Під час греко-турецького обміну населенням 1923 року частину мусульман-чамів переселили до Туреччини, хоча офіційно обмін на них не поширювався. Чамів позбавили права голосу, права на військову службу і права продавати майно, а албанський уряд не раз порушував чамське питання в Лізі Націй.

Далі: Албанія в Другій світовій війні. Назад: Відродження і незалежність Албанії.