Албанія у Другій світовій війні: окупація, опір і звільнення
Албанію окупувала Італія 7 квітня 1939 року, а після вересня 1943-го — нацистська Німеччина. Опір розколовся на комуністів і націоналістів, а в листопаді 1944-го країну звільнили.
Друга світова війна прийшла в Албанію раніше, ніж у більшу частину Європи: 7 квітня 1939 року країну захопила фашистська Італія. Після капітуляції Італії у вересні 1943 року на її місце прийшла нацистська Німеччина. Опір розколовся на комуністів і націоналістів. Наприкінці листопада 1944 року країну звільнили, і влада перейшла до комуністів.
Це шостий розділ нашого путівника з історії Албанії. У ньому йдеться про Албанію в Другій світовій війні: від італійського вторгнення до звільнення 1944 року.
Італійське вторгнення 1939 року
7 квітня 1939 року італійські війська генерала Альфредо Гуццоні одночасно висадилися в Дурресі, Вльорі, Шенджині та Саранді. Наступного дня вони ввійшли в Тирану. Король Зогу втік до Греції, і Албанія на роки втратила незалежність.
У Дурресі опір чинив унтер-офіцер флоту Мюйо Ульцинаку. Він загинув від снаряда з італійського корабля. Зогу виїхав разом із королевою Джеральдіною та сином Лекою і забрав частину золота національного банку. 12 квітня збори в Тирані ухвалили рішення про особисту унію з Італією та запропонували корону королю Віктору Еммануїлу III. Колабораціоністський уряд очолив найбільший землевласник країни Шефкет Верлаці.
Насправді Албанія перетворилася на італійську провінцію. Усі важелі влади тримали італійські представники, а окупанти прагнули підпорядкувати фашизму все життя країни, зокрема школу. У жовтні 1940 року Італія напала на Грецію, і Албанія теж «оголосила» Греції війну. Проте мобілізовані до італійської армії албанці масово дезертирували.
Опір: комуністи та націоналісти
Опір почався майже одразу: з демонстрацій, листівок, саботажу та збройних загонів — çeta («чета», загін). До 1942 року склалися два головні рухи. Перший — Національно-визвольний рух, яким дедалі більше керували комуністи. Другий — націоналістичний Баллі Комбетар.
Сили були нерівні. Прихильникам Зогу зашкодило те, що король не очолив опір. Націоналісти були погано організовані, а комуністи швидко згуртувалися після нападу Німеччини на СРСР у 1941 році. Того ж 1941 року молодий антифашист Васил Лачі вчинив замах на Віктора Еммануїла III під час його візиту до Тирани.
Комуністична партія і Пеза
У листопаді 1941 року в Тирані заснували Комуністичну партію Албанії. Вона налічувала близько 130 членів, очолив її Енвер Ходжа. Своєю метою партія проголосила звільнення країни, відновлення незалежності та демократичний лад. Досягти цього вона розраховувала через антифашистський фронт і збройне повстання.
16 вересня 1942 року в будинку Мюслюма Пези відбулася Пезька конференція. Вона заснувала Національно-визвольний рух і систему національно-визвольних рад, які стали органами влади у звільнених районах. У Пезі, крім комуністів, були й націоналісти: Абаз Купі, Мюслюм Пеза, Баба Фая Мартанеші. 17–22 березня 1943 року в Лабіноті відбулася Перша національна конференція компартії. У липні створили Генеральний штаб Національно-визвольної армії: командувачем став Спіро Мойсіу, політкомісаром — Енвер Ходжа.
Баллі Комбетар. Баллі Комбетар («Національний фронт») заснували восени 1942 року Мідхат Фрашері та Алі Кельціра. Його програма «Декалог» проголошувала етнічну демократичну Албанію. Рух об'єднував націоналістів переважно республіканських і антикомуністичних поглядів і спершу виступав проти італійської окупації. Усередині нього існували дві течії. Одні хотіли активно боротися з окупантами, інші воліли чекати «слушного моменту», коли союзники висадяться на Балканах.
Мук'є: союз, що не відбувся. У серпні 1943 року в Мук'є представники Національно-визвольного руху та Баллі Комбетар домовилися створити Комітет порятунку Албанії. Питання Косова мали розв'язати народним голосуванням. Проте ЦК компартії відкинув угоду, зокрема під впливом югославських комуністів, і розкол поглибився. Прихильники Зогу вийшли з Національно-визвольного фронту та створили рух «Легалітеті» на чолі з Абазом Купі. Між албанськими силами спалахнула громадянська війна.
Німецька окупація 1943–1944 років
8 вересня 1943 року Італія капітулювала, і Албанію окупувала нацистська Німеччина. Частина німецьких військ увійшла в країну ще в липні, а основні сили прийшли у вересні 1943 року. Німеччина прагнула заповнити вакуум після відходу італійців, узяти під контроль дороги й захистити узбережжя від можливої висадки союзників.
Німці обіцяли не втручатися у внутрішні справи і спиралися на албанську адміністрацію. Главою держави стала Вища регентська рада на чолі з Мехді Фрашері, серед керівників був і Реджеп Мітровіца. Окупанти грали на ідеї «Великої Албанії» та наголошували на «тимчасовому» характері своєї присутності. Вони також підкреслювали «незалежність», проголошену під їхнім захистом. Однак суверенітет країни був лише відносним.
Режим був жорстоким. 4 лютого 1944 року в Тирані поліцейські підрозділи міністра внутрішніх справ Джафера Деви вбили кілька десятків жителів, яких підозрювали в антифашизмі. Узимку 1943–1944 років німецькі війська провели Зимову операцію проти партизанів, що супроводжувалася масовим терором проти мирного населення. Партизани вистояли й перейшли в контрнаступ. У травні–червні 1944 року тривала Червнева операція: проти партизанів воювали німецькі війська разом із жандармерією та загонами Баллі. Увесь цей час при силах опору працювали британські військові місії.
Порятунок євреїв
Албанія — одна з небагатьох країн Європи, де наприкінці війни євреїв стало більше, ніж до неї. До війни їх було близько 200, а наприкінці — близько 1800, адже албанці рятували й біженців з інших країн.
Під час німецької окупації албанці відмовилися передати німцям списки євреїв. Вони переховували єврейські родини й забезпечували їх фальшивими документами. Таку поведінку пов'язують із besa («дане слово») — албанським кодексом честі, який зобов'язує дотримати слова й захистити того, хто попросив допомоги.
Звільнення 1944 року
До осені 1944 року Національно-визвольна армія здобула перевагу. У травні Конгрес у Перметі створив органи нової влади, у жовтні в Бераті постав Тимчасовий уряд, а 17 листопада звільнили Тирану. Офіційною датою звільнення всієї Албанії вважають 29 листопада 1944 року.
Конгрес у Перметі зібрався 24 травня 1944 року. Він створив Антифашистську національно-визвольну раду як найвищий законодавчий і виконавчий орган. Тоді ж з'явився Антифашистський комітет із функціями тимчасового уряду на чолі з Енвером Ходжею, якого обрали й головнокомандувачем армії. Конгрес заборонив королю Зогу повертатися і постановив вирішити питання про форму правління після війни всенародним голосуванням. Крім того, він ухвалив не визнавати інших урядів і переглянути попередні договори з іноземними державами.
Після Червневої операції 1-ша ударна дивізія вирушила на північ воювати із силами Баллі, зогістів та інших націоналістів. У вересні 1944 року розпочався останній етап — звільнення міст. У жовтні в Бераті Антифашистський комітет перетворився на Тимчасовий демократичний уряд на чолі з Енвером Ходжею. Тоді ж збори ухвалили «Декларацію про права громадян», яка проголошувала свободу слова, друку й виборів та рівність чоловіків і жінок.
Тирану звільнили 17 листопада 1944 року після майже трьох тижнів боїв, у яких партизанів підтримали й жителі міста. 29 листопада, зі звільненням Шкодера, війна в Албанії закінчилася. Цей день відзначають як День звільнення. Як подає підручник, албанці протистояли 15 ворожим дивізіям, а людські та матеріальні втрати країни були дуже тяжкими.
Косово і Чамерія: албанські землі у Другій світовій війні
Напередодні війни албанці Косова та Чамерії жили під тиском югославської та грецької монархій. Війна тимчасово змінила кордони: у 1941 році більшу частину Косова приєднали до Албанії під італійським контролем, і там відкрилися сотні албанських шкіл.
У вересні 1943 року, вже за німців, заснували Другу Призренську лігу, щоб зберегти об'єднані албанські землі. Її головою призначили Бедрі Пеяні. Антифашистський рух у Косові розвивався під впливом Комуністичної партії Югославії, а проти албанців діяли ще й сербські четники. Конференція в Буяні (31 грудня 1943 — 2 січня 1944 року), спираючись на право на самовизначення, проголосила прагнення албанців Косова об'єднатися з Албанією після війни. Цього не сталося: Косово залишилося у складі Югославії як край Сербії, а опір албанців придушили, запровадивши воєнний стан.
На півдні з червня 1944 до березня 1945 року грецькі загони EDES генерала Наполеона Зерваса вигнали чамів із Греції. 27 червня 1944 року сталася різанина в Парамітії.
Далі — Комуністична Албанія. Назад — Албанія у 1912–1939 роках.
Часті запитання
Коли Італія захопила Албанію?
7 квітня 1939 року, за п'ять місяців до початку Другої світової війни в Європі. Італійські війська одночасно висадилися в Дурресі, Вльорі, Шенджині та Саранді, а 8 квітня ввійшли в Тирану. Король Зогу втік до Греції.
Що таке Баллі Комбетар?
Це націоналістичний рух, який восени 1942 року заснували Мідхат Фрашері та Алі Кельціра. Його програма «Декалог» проголошувала етнічну демократичну Албанію. Спроба об'єднатися з комуністами в Мук'є в серпні 1943 року зазнала невдачі.
Як албанці рятували євреїв?
Вони відмовилися видати німцям списки євреїв, переховували родини й виготовляли для них фальшиві документи. У підсумку наприкінці війни євреїв в Албанії було близько 1800 проти приблизно 200 до неї. Це пов'язують із besa — кодексом честі, що зобов'язує дотримати даного слова.
Коли звільнили Албанію?
Тирану звільнили 17 листопада 1944 року. Офіційною датою звільнення всієї країни вважають 29 листопада 1944 року, коли звільнили Шкодер. Цей день в Албанії відзначають як День звільнення.
Що вирішив Конгрес у Перметі?
Конгрес зібрався 24 травня 1944 року. Він створив Антифашистську національно-визвольну раду та Антифашистський комітет із функціями тимчасового уряду на чолі з Енвером Ходжею. Конгрес заборонив королю Зогу повертатися і відклав питання про форму правління до всенародного голосування після війни.
