Незалежність Албанії: від Албанського відродження до 1912 року

Національне відродження (Rilindja Kombëtare) — албанський рух з 1830-х років до 1912 року за власну мову, школи й державу. Він пройшов шлях від перших букварів і повстань проти османських реформ до Призренської ліги, єдиного алфавіту та проголошення незалежності Албанії у Вльорі 28 листопада 1912 року.

Це четвертий розділ нашого путівника з історії Албанії: від Танзимату до народження незалежної держави.

Що таке Національне відродження

Відродження охоплює період з 1830-х років до 1912 року. Його діячі прагнули звільнити албанців з-під османського панування, об'єднати албанські землі в національну державу та розвивати албанську мову і школу.

Рух ішов двома шляхами, які в Албанії називають «пером» і «гвинтівкою». «Перо» — це буквари, книжки, газети й школи, «гвинтівка» — збройний опір. Політична програма трималася на двох ідеях: автономії Албанії та захисті її територіальної цілісності. Натхнення діячі Відродження черпали у славному минулому доби Скандербега та в ідеях французького Просвітництва.

Танзимат і повстання 1830–1840-х років

У XIX столітті Османська імперія намагалася модернізуватися. Для албанців реформи обернулися новими податками, призовом до війська й забороною рідної школи. Відповіддю стала низка повстань.

Ще до реформ, 1830 року, близько 500 албанських вождів загинули під час засідки в Монастирі. У 1833–1835 роках проти османських перетворень повстали південь із центром у Бераті під проводом Тафіля Бузі та північ зі Шкодером під проводом Хамзи Казазі.

Танзимат. Реформи почалися 1839 року. Вони централізували управління, запровадили обов'язковий призов (nizam, регулярне військо) і нові податки. Населення імперії поділяли лише за віросповіданням, тож албанців як окрему націю не визнавали, а відкривати албанські школи забороняли.

Опір тривав:

• 1843–1844 — повстання Дервіша Цари у Скоп'є; повстанці на певний час звільнили Гостивар, Тетово та Скоп'є.

• Червень 1847 — зібрання в Месапліку відкинуло призов і податки та проголосило албанців-мусульман і християн єдиним народом. Того ж року на півдні виник союз «Албанська національна ліга» на чолі із Зенелом Гьолекою, а повстання очолили Гьолека та Рапо Хекалі.

• 1861 — Осо Кука взяв на себе захист албанських земель від нападів чорногорських загонів.

Призренська ліга (1878–1881)

Призренська ліга стала головною політичною подією Відродження. Її створили 10 червня 1878 року, щоб не віддати сусідам землі з албанським населенням після Російсько-турецької війни. Три роки ліга обороняла ці землі дипломатією та зброєю, доки її не придушила османська армія.

Приводом став Сан-Стефанський договір від 3 березня 1878 року. Він передавав Сербії, Чорногорії та Болгарії землі, де жили албанці; Болгарії відходили навіть Корча, Поградец і Білішт. Ще в грудні 1877 року в Стамбулі постав Центральний комітет захисту прав албанської нації.

Створення і програма

На установчі збори в Призрені прибули близько 80 делегатів, головою обрали Ільяз-пашу Дібру (Чоку). Збори ухвалили два документи: Карарнаме (Акт рішень), який 18 червня підписали близько 47 вождів, і Талімат (Припис). Метою було захищати албанські землі «п'ядь за п'яддю» і домогтися автономного албанського вілаєту.

Ліга мала Генеральну раду із законодавчими функціями та Центральний комітет із виконавчими, а на албанських землях діяли близько 40 відділень. Головним ідеологом був Абдюль Фрашері, який очолив південне відділення в Гірокастрі.

Берлінський конгрес і боротьба за землі

З 13 червня до 13 липня 1878 року Берлінський конгрес переглядав Сан-Стефанський договір. Ліга надіслала йому меморандум із вимогою розв'язати албанське питання, але німецький канцлер Бісмарк відмовився його розглядати, заявивши, що «албанської нації не існує». Конгрес віддав Чорногорії Бар і Подгорицю, а також Плав і Гусинє, а Сербії — Ніш, Пірот і Вранє.

Плав і Гусинє ліга відстояла зі зброєю в руках у 1879–1880 роках. У січні 1879 року надзвичайні збори в Превезі вирішили не допустити відторгнення албанських земель, а до великих держав вирушила місія Абдюля Фрашері та Мехмета Алі Вріоні. Замість Плава й Гусинє держави віддали Чорногорії Улцинь. Албанці обороняли місто, проте в листопаді 1880 року османські війська придушили опір, і Улцинь відійшов до Чорногорії.

Тимчасовий уряд і розгром. У жовтні 1880 року Дібрські збори вимагали об'єднати албанські землі в автономний вілаєт. У січні 1881 року загони ліги під командуванням Сулеймана Вокші зайняли Скоп'є та Приштину, а ліга проголосила Тимчасовий уряд на чолі з Юмером Призрені. У березні проти неї виступила османська армія Дервіш-паші, і 23 квітня 1881 року лігу придушили. Її справу продовжила Печська ліга, заснована в січні 1899 року під проводом Хаджі Зеки.

«Перо»: буквари, школи й книжки

Поки одні воювали, інші навчали. Відродження дало албанцям буквари, алфавіт, перші світські школи та літературу, що закликала до єдності. Після Призренської ліги культурний рух став світським, а в літературі зазвучали політичні мотиви.

Першим ідеологом Відродження вважають Наума Векілхарджі, який народився 1797 року у Вітькучі. Він створив власний алфавіт із 33 літер і в 1844–1845 роках видав буквар Evetari. Саме від цього видання прийнято відлічувати Відродження. Векілхарджі мріяв про школу, албанську за мовою, світську за змістом і доступну для всіх. Константин Крістофориді перекладав релігійні тексти обома діалектами і 1867 року видав буквари гегським і тоскським. Кото Ходжі таємно навчав дітей албанської мови та любові до батьківщини.

Стамбульське товариство і перші школи

12 жовтня 1879 року в Стамбулі заснували Товариство друкування албанських письмен. До нього входили Самі Фрашері, Яні Врето, Пашко Васа та Хасан Тахсіні. Товариство створило стамбульський алфавіт (алфавіт Фрашері) із 36 літер на латинській основі, яким користувалися майже 30 років.

*Mësonjëtorja.* 7 березня 1887 року в Корчі відкрилася перша світська албанська школа Mësonjëtorja («місце, де навчаються»). Дозвіл султана отримали 1885 року, гроші надало бухарестське товариство Drita («Світло»), першим директором став Пандeлі Сотірі. 1902 року султан Абдул-Гамід II наказав школу закрити. День її відкриття, 7 березня, в Албанії відзначають як День учителя.

1889 року вчитель Маті Логорецці відкрив албанську школу в Призрені. 1891 року в Корчі з'явилася перша албанська школа для дівчат; її заснували Герасим Кіріазі та його сестра Севасті.

Книжки Відродження

Брати Фрашері — Абдюль, Наїм і Самі — стали центральними постатями Відродження, а Наїма вважають національним поетом. Твір 1899 року називають маніфестом руху. Серед арбереша Італії про батьківщину писали Ієронім Де Рада, Дімітрі Камарда та Зеф Серембе.

Роль діаспори

Чимало для Відродження зробили албанці за кордоном. Найважливішими громадами були колонії в Румунії, Болгарії та Єгипті, а також арбереші Італії; згодом до них долучилася діаспора у США.

Фаїк Коніца наприкінці 1890-х років заснував у Брюсселі журнал Albania, а потім видавав його в Лондоні до 1909 року. Того ж 1909 року він став головним редактором бостонської газети Dielli («Сонце»). 28 квітня 1912 року у США заснували Всеалбанську федерацію Vatra («Вогнище»), ключовими постатями якої були Фан Нолі та Фаїк Коніца.

Младотурки і Монастирський конгрес

На початку XX століття албанці покладали надії на младотурків — рух за конституцію в Османській імперії. Одним із засновників першого младотурецького комітету 1889 року, згодом відомого як «Єднання і прогрес», був албанець зі Струги Ібрагім Темо. З 1906 року чимало албанців вступали до комітету, сподіваючись на автономію.

Гасло «Свобода, рівність, братерство» обіцяло албанцям школи й культуру, і поки младотурки йшли до влади, ця обіцянка почасти справджувалася. Найважливішим її плодом став Монастирський конгрес, що відкрився 14 листопада 1908 року. Його організував клуб Bashkimi («Єдність»), головою став Мідхат Фрашері, а комісію з алфавіту очолив Гьєрдь Фішта. Конгрес дозволив два алфавіти: стамбульський і латинський алфавіт Bashkimi. Від другого походить сучасний албанський алфавіт. 22 листопада відзначають як День алфавіту. Більше про літери та читання — у розділі про албанський алфавіт.

Прийшовши до влади, младотурки своїх обіцянок не дотримали. Вони підвищили податки, оголосили поза законом албанські чети, закрили албанські клуби й школи та почали нав'язувати албанське письмо арабськими літерами. Дібрський конгрес 23–29 липня 1909 року, скликаний младотурками, просував арабський алфавіт, але албанські делегати його відкинули. Ельбасанський конгрес 2–8 вересня 1909 року вирішив відкрити педагогічну школу та створити товариство, яке опікуватиметься школами й підручниками; Ельбасанська нормальна школа для вчителів відкрилася в грудні 1909 року.

Повстання 1910–1912 років

Невиконані обіцянки младотурків призвели до великих повстань. Вони спалахнули в Косові 1910 року, 1911-го охопили гори на півночі, а 1912-го переросли в загальне повстання, яке змусило Стамбул поступитися.

1910. Косовське повстання запам'яталося двома головними битвами: у Качаницькій ущелині, де Ідріз Сефері приблизно з 3000 бійців тримав оборону, і біля Царралева під командуванням Іси Болетіні. Османською армією командував Шевкет Тургут-паша.

1911. 24 березня повстала вся Малесія-е-Мадхе. 6 квітня горяни під проводом Деда Гьо Люлі розбили османів біля Тузі; з цим пов'язане підняття прапора на горі Дечич. 23 червня Ісмаїл Кемалі та Луїдь Гуракуці склали Гречський меморандум («Червону книгу»); його підписали 22 вожді горян і вручили представникам великих держав у Цетинє.

1912. Загальне повстання очолили Хасан Приштина, Неджип Драга, Байрам Цуррі та Різа-бей Гьякова. Байрам Цуррі підняв гори Гьякови, і повстання поширилося на Середню й Південну Албанію та Дібру. У серпні 1912 року повстанці звільнили Скоп'є. 9 серпня вони висунули 14 вимог, відомих як «пункти Хасана Приштини», і 4 вересня уряд ухвалив їх усі, крім останнього. Сам Хасан Приштина (1873–1933), уродженець Вучитрна, у 1908–1912 роках тричі обирався до османського парламенту від Косовського вілаєту й обстоював там права албанців.

28 листопада 1912: незалежність Албанії

8 жовтня 1912 року почалася Перша Балканська війна, і сусіди рушили на албанські землі. Чекати на автономію вже не було змоги: 28 листопада 1912 року збори у Вльорі під головуванням Ісмаїла Кемалі проголосили незалежність Албанії.

Війна розгорталася стрімко. Сербська армія зайняла Скоп'є і дійшла до Тирани, Ельбасана та Дурреса, чорногорська взяла в облогу Шкодер, грецька здобула Яніну, Сазані та Хімару. 14 жовтня збори в Скоп'є повідомили великі держави, що албанці битимуться за свої землі. Ісмаїл Кемалі та Луїдь Гуракуці об'їхали європейські столиці в пошуках підтримки. 21 листопада Кемалі прибув до Дурреса, де турецьке командування видало ордер на його арешт, і звідти дістався Вльори. Тим часом Ельбасан, Тирана, Дуррес, Кавая, Пекіні та Лушня підняли національний прапор.

28 листопада 1912 року Вльорські збори проголосили незалежність. Декларацію підписали 40 делегатів, серед них Ніколле Качоррі та Луїдь Гуракуці. Того ж дня уряд повідомив про це рішення канцелярії великих держав. 4 грудня сформували Тимчасовий уряд на чолі з Ісмаїлом Кемалі, а щоб допомагати урядові й контролювати його, створили Раду старійшин (Сенат). Албанія стала останньою балканською країною, що звільнилася з-під османського панування.

Визнання

Лондонська конференція послів визнала Албанію де-факто 17 грудня 1912 року, а 29 липня 1913 року ухвалила рішення про її повну незалежність. Албанія мала стати нейтральною державою під гарантією великих держав на чолі з європейським князем. Ісмаїл Кемалі, який народився у Вльорі 1844 року, був першим прем'єр-міністром і міністром закордонних справ. Він пішов у відставку 22 січня 1914 року і помер 1919 року в Перуджі.

Далі — Албанія у 1912–1939 роках. Назад — Скандербег і османська Албанія.